Голодомор – не історична минувшина, а глибока демографічна і духовна рана, яка нестерпним болем пронизує пам'ять його очевидців і жертв.
       В Україні не було такого міста, села чи сільця, хутора, яких би не торкнулося чорне крило геноциду. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникла й за кордон. У травні 1933 р. англійське посольство в Москві одержало й  відразу переслало до Лондона анонімний лист з містечка Златопіль на Київщину (тепер це частина Новомиргорода). Процитуємо у зворотному перекладі з англійської мови, уривок з нього: "Люди їдять жаб, трупи коней, що загинули від сапу, вбивають і поїдають один одного, викопують мертв'яків і їдять їх". Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Десятки тисяч покидьків створювали серйозну проблему.
       22 листопада 2012 року в бібліотеці-філії №3 пройшла година скорботи "Не дамо згасити свічу пам'яті".