Письменники, яких не існувало: 7 українських містифікацій
Джеймс Макферсон писав тексти, які видавав за твори кельтського барда Оссіана. Можливо, не до кінця це усвідомлюючи, він спричинив хвилю зацікавлення європейською середньовічною культурою. Ромен Гарі став єдиним автором, який двічі отримав Гонкурівську премію, оскільки всі повірили в реальність вигаданого ним письменника Еміля Ажара. Мабуть, здатність створити не роман чи збірку віршів, а саме автора, у якого повірять, і є вершиною майстерності. Тож сайт Читомо зібрав 7 містифікації, які мали місце в історії української літератури.
Ченець Ріангабар / Юрій Винничук
Найвідомішим і, певно, найбільш продуктивним сучасним українським містифікатором є Юрій Винничук. У 80-ті роки він опублікував переклад поеми XIII ст. про Батиїв штурм Києва "Плач над градом Кия", написану нібито ченцем Ріангабаром. Сумнівів у автентичності цього твору не виникало, і дані про нього потрапили до Української літературної енциклопедії, а Дмитро Павличко, який був захоплений опублікованою знахідкою, попросив Винничука надати йому оригінал тексту. Фіктивний оригінал (один з кельтських текстів зі вставленими Винничуком словами "Батий" та "Київ") Павличко на радощах показав своїм закордонним друзям. Зайве казати, що вся радість зникла, коли друзі пояснили йому, що "Плач над градом Кия" – підробка.
Порфирій Горотак / Леонід Мосендз і Юрій Клен
Під час перебування в еміграції Леоніду Мосендзу та Юрію Клену якось потрапили до рук невідомі вірші Рільке. Як виявилось з часом, до Рільке ці тексти не мали жодного стосунку, а були вдало написаною стилізацією. Це надихнуло Клена і Мосендза на створення постаті Порфирія Горотака, автора пародійної збірки "Дияболічні параболи". Тут варто зазначити, що Мосендз і Клен належали до середовища МУРу, але Мосендз не розділяв принципів групи і не входив до неї, а Клен конфліктував з її членами. Ось чому у віршах Горотака нескладно помітити дошкульне обігрування поетики і прізвищ МУРівців. Попри те, що ці тексти були лише літературною грою, вони ображали декого з письменників, зокрема Юрія Шевельова.
Віллі Вецеліус / Майк Йогансен
Майк Йогансен, представник Розстріляного відродження й автор першого українського пригодницького роману, полюбляв експериментувати з формою своїх творів, тож не дивно, що ці експерименти поширились також на постать автора. Свій роман "Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших" Йогансен запропонував видавництву як переклад твору німецького письменника на ім’я Антон Райнке. Райнке, згідно з легендою, походив з України і працював під псевдонімом Віллі Вецеліуса. При цьому Йогансен не обмежився вигаданим автором, подавши також вигаданих перекладача і видавця, чиї імена приховано за криптонімами. Таку гру з особами, причетними до появи тексту, можна пояснити жанром твору: це пригодницький роман, який Йогансен вирішив не обмежувати простором тексту, а залучити натомість читача до позатекстового розслідування.
Едвард Стріха / Кость Буревій
Постать Едварда Стріхи, радянського дипкур’єра, що їздить за маршрутом Москва-Париж і пише комуністично-футуристичні вірші, з’явилась з-під пера Костя Буревія як пародія на Михайля Семенка.Сам Семенко довгий час не помічав нічого підступного, радо листувався зі Стріхою і друкував його твори протягом 1927-1928 рр. Стріха був пародією не лише на провідного українського футуриста, а й на постать типового пристосуванця до панівного режиму тих років. До речі, в реальність Стріхи повірив не лише Семенко, а й ЦК партії, де дошкульна постать поета (якого насправді не існує і якого неможливо покарати) викликала велике роздратування.
Невідомий автор поетичного щоденника / Іван Франко
У передмові до першого видання "Зів’ялого листя" І. Франко стверджував, що пропонована збірка – перероблений ним поетичний щоденник нещасно закоханого чоловіка, який наклав на себе руки. Цим жестом письменник відсторонився від власних віршів і виступив при публікації збірки у двох різних іпостасях: Франко-упорядник критикує Франка-поета, називає його людиною "слабої волі", неспроможної до практичного життя. Ймовірно, саме тому Франко написав передмову, у якій він виступає водночас власним критиком й адвокатом. Це спонукало сприймати "Зів’яле листя" не як на автобіографічну сповідь, а як самоцінну поезію.
Самійло Зорка / Самійло Величко
Містифікаціями послуговувались не лише письменники, а й літописці. Зокрема у своєму письмі Самійло Величко часто покликається на діаріуш (щоденник) такого собі Самійла Зорки, який нібито був писарем на Січі. Довести існування Зорки (який не фігурує у козацьких документах XVII ст.) чи знайти його діаріуш сьогодні ніхто не може. Найімовірніше, факти, які Величко подає з цього джерела, він вигадав. А покликання на діаріуш Зорки давало Величку привід довільно переказувати події і цитувати фіктивні документи.
Феофіл Ортолог / Мелетій Смотрицький
Відомий діяч доби бароко Мелетій Смотрицький також вдавався до містифікацій. Свій полемічний твір "Тренос" він видав за переклад грецького твору Теофіла Ортолога. Для чого церковному діячу звертатися до містифікації? По-перше, такий прийом необхідний, аби надати більшої ваги "Треносу", адже у барокові часи авторитет письменника був запорукою успішності твору. Важливо також те, що "Тренос" був антикатолицькою книгою, тому стороннє ім’я на палітурці мало убезпечити Смотрицького від ймовірного покарання. Покарання після видання, до речі, не забарилося: король Сигізмунд ІІІ наказав знищити тираж книги й арештувати її автора.